Сайт с. Іскрене на Черкащині

Меркотан Сава Єлисеєвич

iskrina — Wed, 26 Mar 2008 20:10:25 GMT

Перший тракторист села

Брусліновський Іван Михайлович

iskrina — Mon, 14 Jan 2008 20:17:52 GMT

Директор місцевого господарства з 1987 року.

Задніпряний Анатолій Васильович

iskrina — Sat, 12 Jan 2008 22:07:06 GMT

Заслужений механізатор

Стаття з газети "Шполянські вісті" від 5 лютого 1987 року.

Комуніст Задніпряний

Як не старався Анатолій Васильович поправити розкуйовджене вітром непокірне волосся, не вдалося. Швидко облишив цю справу, бо, мовляв, в гарячий час збиральних робіт не до того. І на знімку вийшов таким, який він є насправді - з почуттям доброго гумору, без тіні зарозумілості. Хоч пишатися йому є чим.

На будь-яких зборах в колгоспі імені ХХІ з'ізду КПРС механізатора тракторної бригади №2 комуніста А.В. Задніпряного ставлять у приклад іншим, відзначають грамотами, преміями. Має за труд найвищу урядову відзнаку - орден Леніна.

Механізатору широкого профілю підвладна найрізноманітніша техніка. Тоді ми зустрілися на буряковому лану. Анатолій Васильович обслуговував навантажувач СПС-4,2. Але його можна побачити і за штурвалом зернового комбайна і за кермом трактора Т-70С.

Наставник молодих механізаторів, ветеран колгоспного виробництва, яку б роботу він не виконував, насамперед вимогливий до себе.Нічого не робить абияк. І це дає йому моральне право вимагати від своїх товаришів такого ж ставлення до обов'язків.

Будучи членом ради тракторної бригади, принциповий при визначенні коефіцієнта трудової участі механізаторів. Адже всі працюють на єдиний наряд і вклад кожного повинен бути якнайбільшим.

На партійних зборах не змовчить про недоліки, хоч би хто в них був винен. До зауважень, пропозицій комуніста прислухаються, бо вони від щирого вболівання за громадські справи.Про високий авторитет свідчить і те, що він є членом райкому партії.

Вже давно стихла напруга жнив-86. Незабаром весна знову покличе хлібороба в поле засівати ниву, плекати новий урожай. Заздалегідь підготував до цього часу техніку А.В.Задніпряний. А поки земля вкрита снігами, працює на свинофермі: доставляє корми, вивозить гній.

- Як працюється, Анатолію Васильовичу?

У відповідь весела посмішка. Роботи вистачає і настрій хороший.

М. Денисова

Лисенко Іван Йосипович

iskrina — Sat, 12 Jan 2008 20:08:54 GMT

Герой Радянського Союзу

Народився 10 серпня 1918 року

Спогади

Свій перший бойовий політ я здійснив в один із непривітних січневих днів 1942 року. В той час фашисти намагалися за всяку ціну утримати свою перевагу в повітрі, яка тимчасово склалася на початку війни. Але їм добиватися такої переваги ставало дедалі важче. Я освоїв техніку нічних польотів і тому міг наганяти жах на фашистів у будб-яку пору доби.

     В дні сталінградських боїв група наших військ потрапила в скрутне становище. Закінчувалися боєприпаси. Не вистачало продовольста. Проте, щоб доставити їх наземним способом годі було й думати. Єдина надія на авіацію. Та в той час над землею нависли важкі хмари, почав сіяти сніжок. Вилетіти в таку годину – означало загубити життя. Все ж мені вдалося переконати командира, що продовольство й боєприпаси можна доставити на літаку при такій несприятливій, нельотній погоді. Я домігся дозволу на виліт. Вісім разів піднімав в повітря свою слухняну машину, але завдання виконав. Під сильним зенітним вогнем противника допоміг матросам волжської флотилії прорватися до охопленого вогнем міста. Флотилія мала пройти Волгою вночі. Фашисти здогадувалися про це і річку освітлювали вночі потужним прожектором. По першому ліпшому предмету, що плив річкою, відкривали шалений артилерійський і кулеметний вогонь. Мені було поставлене завдання – знищити прожектори і таким чином «осліпити» ворожу артилерію. І цього разу я здійснив вісім вильотів, після яких Волга поринула в пітьму, в якій невідступно йшла допомога Сталінграду. 331 виліт здійснив я під Сталінградом, а вже в червні 1943 їх налічувалось 512. За виявлену мужність і відвагу я був нагороджений бойовим орденом Червоного Прапора і медаллю «За оборону Сталінграда».
      В 1943 році мені доручили розвідати аеродром противника в Таганрозі. Виявити ворожий об’єкт вдалося дуже швидко, але на підступі до аеродрому зенітна артилерія противника обрушила такий нищівний вогонь, що здавалося вже ніяким способом не можна буде вирватися з цього смертельного кола. Тоді я майже до землі «притиснув» свою машину. На такій висоті ворожа артилерія не могла діяти прицільно. До того ж її прислуга була так приголомшена несподіванкою, що в паніці почала розбігатися. Скориставшись цим, я підпалив два ворожі літаки, що були на аеродромі і благополучно повернувся в свою частину. За весь бойовий час я знищив 127 ворожих автомашин, 23 танки, 4 склади з пальним і 8 з боєприпасами, 98 артмінометних точок, розбив переправу через Дніпро, знищив понад 500 гітлерівців.
       Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 лютого 1945 року мені було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Закінчив свій бойовий шлях у лігві ворога – Берліні.

Іскра Захарій Юрійович

iskrina — Wed, 09 Jan 2008 22:39:21 GMT

Засновник села

(зображення немає)

Рік народження невідомий - помер до 1730 року

Український військовий діяч, корсунський полковник (1684 - 1707 рр.).

Захарій Іскра походив зі старшинського роду з Полтавщини (Лівобережна Україна). Він був нащадком керівника козацького повстання 1638 р. Яцька Іскри-Острянина (Остряниці), який емігрував до Московського царства і заснував місто Чугуїв [20, с. 251].

На поч. 80-х рр. XVII ст. Іскра поселився у Корсуні й почав заселяти землі навколо міста. У вересні 1683 р. він разом з іншими козаками брав участь у знятті турецької облоги столиці Австрії Відня [5, Т. 2, с. 293, 294]. Одразу після віденської служби 3. Іскра отримав від польського короля Яна Собєского "приповідні листи" на формування в Корсуні полку, як військової одиниці, хоча він вже фактично існував [27, с. 107]. Цей полк поширив свою територію на частину колишніх Канівського, Черкаського і Чигиринського полків, які після Руїни вже не відновлювались. 22 жовтня 1689 р. згідно "Компуту Війська Запорозького Й.К.М-ті, пописаного під Кашперовцями Й.К.М-ті Паном Каштеляном Холмським, Полковником В.К.М-ті для Й.М-ті Ксьондза Бонесани, Комісара Апостольського від 22 жовтня 1689 року" Корсунський полк Іскри нараховував 16 старшин [31, с. 353].

У 1686 - 1687 рр. 3. Іскра очолював свій полк в походах польського війська у Молдавію. Під час цих походів його було поранено і як винагороду за привілеєм короля Яна III Собєского від 10 березня 1692 р. він отримав право "на певні землі, в місті його королівської милості Житомирі лежачих". Це були поля Плішяновські та Леляковські [З, Ч. III, Т. 2, с. 240].

У 1693 р. за службу козакам Іскри зі скарбниці коронного гетьмана С. Яблоновського було виплачено 1 427 талерів [32, с. 65]. Згідно компутів 1694 - 1695 рр. Корсунський полк був піхотним і нараховував 200 чоловік. Але вже на кінець 1695 р. згідно постанови сенатської комісії його чисельність була збільшена до 300 осіб [31, с. 354, 355]. У 1695 р. згідно "Плати і барви війську Козацькому, яке прийшло з поля в 1695 р." полку 3. Іскри було заплачено 3 051 зл., а 1696 р. згідно "Щоденника військових видатків С.Яблоновського в 1693 - 1696 рр." козаки Іскри отримали 2 685 талерів [32, "с. 63, 67].

3. Іскра брав участь не тільки у війні з турками. Він також розоряв маєтки польських власників. Так, 2 травня 1697 р. згідно постанови київської шляхти "сталося в містечку Лугинях, яке у володінні вельмишановного й.м.п. підкоморного Київського.., розорення від Іскри, полковника козацького " [З, Ч. III, Т. 2, с. 546]. Але, не дивлячись на це, за вірну службу в 1699 р. король Август II своїм універсалом надав 3. Іскрі містечко Капустина Долина у Звенигородському повіті з дозволом "людей поселять і доми устроіть, і тим же міщанам всякими товарами вольно будет торгувать, горілку курить, мед ситить, пиво варить" [20, с. 252].

У серпні 1699 р. на пацифікаційному сеймі було вирішено "скасувати всі полки, як піші, так і кінні". Це пояснювалося тим, що поляки більше не мали потреби в козацьких загонах внаслідок укладення договору з Туреччиною. 20 серпня 1699 р. гетьман великий коронний Станіслав Яблоновский видав універсал, до наказного гетьмана Самуся, полковникам Іскрі та ін., яким сповіщав їх про постанову сейму [З, Ч. III, Т. 2, с. 389].

Щоб якось задобрити 3. Іскру польська влада вирішила нобілітувати (надати шляхетство) його. Це викликало обурення шляхти Київського воєводства. 27 травня 1701 р. більшість шляхтичів дала протест послам, направленим на сейм, у якому висловлювалось заперечення "нобілітації такого собі Захарії Іскри, полковника козацького, людини в речі посполитій нічим не заслуженого, гнобителя шляхти і підданих їх милостей в тамошніх краях воєводства Київського" [З, Ч. III, Т. 2, с. 403]. Нобілітація так і не відбулася як і через опір шляхти, так і через байдужість до неї самого Іскри.

На початку XVIII ст. посилився потік переселенців з Лівобережжя у полк 3. Іскри. Так, 1701 р. лівобережний гетьман Іван Мазепа скаржився, що той разом з іншими правобережними козацькими полковниками, всупереч договорам, позаводив слободи в Корсуні, Мошнах та Драбівці [З, Ч. III, Т. 2, с. 69].

Взимку 1702 р. у Корсунь, виконуючи рішення пацифікаційного сейму 1699 р., прибув власник Корсунського староства Ян Александер Яблоновський з озброєним загоном і почав вимагати від козаків залишити населені пункти Корсунського полку. Козаки на чолі з Іскрою вимозі не підкорились [2, с. 327]. До того ж вони перебили католиків та євреїв у Корсуні [9]. Козаків підтримали міщани. Побачивши, що козацькі полки не виконають рішення пацифікаційного сейму, наказний гетьман Самійло Самусь присягнув на вірність московському царю. Його підтримав і 3. Іскра.

26 жовтня Корсунський полк Іскри і Богуславський полк С. Самуся розгромили коронне військо гетьмана Яна Потоцького під Бердичевом й оволоділи містом. Також повстанці оволоділи Білою Церквою - однією з найпотужніших фортець Правобережжя. Готуючись до тотальної війни протягом 1703 та 1-шої пол. 1704 рр. 3. Іскра в Корсуні укріпляв місто, розширяючи поселення [3, Ч. III, Т. 2, с. 154]. Він тут відновив підземні хідники від замку на всі боки на випадок облоги, які частково збереглися до нашого часу.

У травні 1704 р. на прохання уряду Польщі лівобережні полки на чолі з гетьманом Іваном Мазепою переправились на Правобережжя, щоб відновити над ним контроль поляків. Серед правобережних козаків почав набирати популярності фастівський полковник Семен Палій. Тому 31 липня І. Мазепа, прагнучи зберегти єдиноначальність, наказав арештувати його. Після цього Іскра та ін. правобережні полковники визнали владу лівобережного гетьмана. У січні 1704 р. 3. Іскра разом з Самусем їздив до Батурина з проханням до І. Мазепи, щоб той взяв їх під свою руку. Але гетьман відмовив їм [27, с. 107].

12 жовтня 1707 р. Корсунському Свято-Онуфрієвському монастирю гетьман Іван Мазепа пожалував млин, який стояв на річці Росі, котрим "недавно минулими роками пан Іскра, тодішній полковник Корсунський, володів" [16, с. 31]. Це підтверджує те, що Мазепа швидше за все поміняв Іскру на більш лояльного Самійла Самуся, оскільки вже 6 вересня 1707 р. той називався корсунським полковником [19, с. 115 - 116]. У 1708 р. 3. Іскру, за участь його дяді Івана Івановича Іскри, полтавського полковника, у доносі на І. Мазепу, було заарештовано в Батурині разом з його сином Климентієм. Але 1709 р., після переходу гетьмана на бік шведів, його відпустили і він став погарським сотником.

У 1709 р. Іскрі гетьманським універсалом було пожалувано села Посудичі і Перегін (їх забрали 1722 р.). У 1713 р. З. Іскра став значним войсковим товаришем, а в 1714 - 1721 рр. стародубським полковим обозним [20, с. 252].

Захарій Іскра мав синів: Климентія, Івана і Григорія та дочку Олену [20, с. 251].

Використані джерела.

1.Акты, относящиеся к истории Южной й Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею - СПБ., 1863. - Т.4; 1867. - Т.5; 1879. - Т.8.

2. Антонович В.Б. Последние времена козачества на правой стороне Днепра // Моя сповідь. — К., 1995.

3. Архив Юго-Западной России - К., 1868. - Ч. III, Т. 2; 1907. - Ч. VIII, Т. 5; 1914. - Ч.ІІІ. - Т.4.

4. Бондарчук Я.В. Сузір'я князів Острозьких // Корсунський часопис - 1997. - № 6.

5. Величко С. Літопис - К., 1991. -Т.І.; Т.2.

6. Героїчний епос українського народу - К., 1993.

7. Грушевський М.С. Історія України-Руси - К., 1995.-ТДПІ; 1995.-Т.VIII, Ч. І; 1996.-Т.ІХ-1.

8. Дневник Симеона Окольского (1637 - 1638) // Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Выпуск II (1-я пол. XVIIст.)-К., 1896.-Вип. 2.

9. Історико-географічні і ін. відомості об містах, містечках і селах правобережної України. [Зібрав І. Левенко] // Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського - Ф. X., № 11721.

10. Корнієнко М.П., Кривошея В.В. Персональний склад старшини правобережних полків (1648 - 1678 рр.) - К., 2000.

11. Кочубей Василий Кандыбе Андрею письмо - копия, 12 февраля 1702 года из Батурина в [Конотоп] // Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського - Ф. X, № 8461.

11а. Лазаревський О. Лубенщина й князья Вишневецкие // Киевская старина- 1896. - Т. 52. — № 1,2.

12. Лакиер А.Б. Русская геральдика- М., 1990.

13. Летописное повествование о Малой России —М.. 1847. - Ч. 2.

14. "Лист" князя Александра Вишневецкого подданным лоевского староства на бортную землю, около теперешнего болота Замгая // Киевская старина - 1902. - Т. 76.

15. Лукомский В.К., Модзелевский В.Л. Малороссийский гербовник- К. — 1993.

16. Мариновський Ю. Православні монастирі на терені сучасної Черкаської області до 1917 року - Черкаси, 1997. - Кн.1.

17. Маркевич М. Малороссия от смерти Хмельницкого до падения Мазепы. 1657 - 1709. Период пятый // Відділ рідкісної книги наукової бібліотеки ДНУ. - Т. 2.

18. Мицик Ю.А. Кілька документів до історії Корсуня та роду Кандиб у другій половині XVII ст. // Корсунський часопис - 1997.-№ 6.

18а. Мицик Ю., Кравець М. Московський посол у Корсуні 1657 року // К.ч. - 1998. - № 7 - 8.

19. Мицик Ю.А., Степенькін С.Ю. Корсунщина козацька - К.-Ш., 1997.

20. Модзелевский В.Л. Малороссийский родословник. - К., 1910. — Т. 2.

21. Нос С. О полковнике Корсунском Андрее Кандыбе// Черниговския губернския ведомости. — 1859. — № ЗО.

22. Памятники, изданные Временною комиссией для разбора древних актов- К., 1845. -Т.1; 1852. -Т.З.

23. Реєстр Війська Запорозького 1649 року-К., 1995.

24. Ринсевич В. Купчі листи правобережних полкових міст Гетьманщини третьої чверті XVII ст. з колекції О. Лазаревського // Київська старовина — 2000. - № 6.

25. Сас П.М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI - перша половина XVII ст.) - К.. 1998.

26. Сведения о походе в Крим Михайла Дорошенка (1628) // Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Випуск II (1-я пол. XVII ст.). - К., 1896. -Вип. 2.

27. Сергієнко Р.Я. Правобережна Україна: відродження козацької державності й визвольний рух проти панування Речі Посполитої (80 - 90-ті рр. XVII - поч. XVIII ст. // Український історичний журнал — 1996. - № 3.

28. Сибірський приказ // Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського - Ф. 11., № 15557 -15561.

29. Собрание сочинений М.А. Максимовича-К., 1876.-Т. 1.

29а. Степенькін С.Ю. Кілька документів, що стосуються родів Улізків і Кандиб // Корсунський часопис - 2006. - № 16.

30. Универсалы гетманов й письма князя Д. Голицина Корсунскому полковнику Андрею Кандыбе. 1670 - 1710 годы // Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського -Ф. II, № 15557- 15561.

31. Чухліб Тарас. Документи про фінансування козацьких полків Річчю Посполитою та Ватиканом у 80 - 90-х роках XVII ст. // Український археографічний щорічник - 2002. - Вип. 7. - Т. 10.

32. Чухліб Т.В. Козацький устрій Правобережної України (остання чверть XVII ст.) - К., 1996.

33. Щербак В.О. Яцько Острянин // Український історичний журнал - 1997. - № 6.

34. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. - К.: Наукова думка, 1990. — Т.З.

35. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та раньомодернової України - К., 2006.

36. Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна) - К.: Наукова думка, 1993.

37. Zrodla dziejowe - Warzawa, 1894. - Т.ХХІ; 1897. - Т.ХХП.

Підготував Степенькін Станіслав Юрійович - провідний науковий співробітник Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника.

Діхтяр Євдокія Петрівна

iskrina — Wed, 02 Jan 2008 19:58:42 GMT

Герой соціалістичної праці