Історія села Іскрене

(Підготував  Стеценко В.П.).

Про те, що територія села була заселена людьми з давніх-давен, свідчать залишки стоянок знайдених при розробці в середині ХХ століття Ватутінського відкритого вугільного кар’єру, який знаходився за декілька кілометрів від села.

Селяни постійно займалися хліборобством, тваринництвом. Із середини ХVІІІ століття почали вирощувати картоплю. В культуру запроваджується цукровий буряк і соняшник. Деякі заможні селяни возили збіжжя у Київ, а також у міста Лівобережжя.

Селяни активно брали участь у боротьбі проти польських панів і католицизму (1734-1768 р.р.).

В 1783 році село увійшло до складу Російської імперії. Зникла загроза спустошливих ординських набігів, а це відкрило великі можливості для інтенсивного розвитку краю.

Наприкінці ХVІІІ століття Польща втрачає свою державність. Після другого її поділу (1793 р.) село Іскрина увійшло до складу Брацлавської губернії Ізяславського намісництва (генерал-губернаторство), а після третього поділу Польщі (1795) в 1796 році до Київського намісництва Російської імперії.

 

     

Земля і люди села дістались спочатку князю Потьомкіну, а від нього до його родича генерала Висоцького, а в 1799 році цар Павло І подарував князю Лопухіну Петру Васильовичу (генерал-прокурору, міністру юстиції при імператорі Павлі І та Олександрі І) землі на Правобережній Україні, куди входило і село Іскрина.

В 1806 році на північному сході села Іустим Оперман купив хутір і назвав його в свою честь.

                                                                                                

.

Реформа 1861 року селян розчарувала і тому вони часто вступали в конфлікти з владою. Так в 1888 році селяни не дали розорювати ділянку землі орендатору поміщиків Радзієвських. Влада надала селянам в оренду частину землі за прийнятну для них плату.

В селі проживали і безземельні люди, які наймалися на роботу до своїх більш заможних односельців. Показник смертності, особливо серед дітей, був дуже високим, майже вдвічі більшим ніж в Західній Європі. Інколи селянам не було за що поховати свою дитину. Так 23 серпня 1879 року відставний солдат Юхим Дігтяр звернувся до попа Фіньковського з проханням поховати дитину, що померла. Піп запросив плату у розмірі один рубль за поховання з особистим супроводом, а якщо без супроводу то 50 копійок. Дігтяр заплатив за церковний привід, а за похорони не вистачило грошей. Незважаючи на прохання Діхтяря Ю. поховати дитину, піп Фіньковський відмовився і наказав повернути в церкву занесений до Діхтяря привід. Сільський староста нічим не зміг допомогти селянинові і тоді той звернувся до селян. Обурені селяни прийшли до Фіньковського з проханням поховати дитину. Піп вигнав селян з хати. Селяни вирішили поховати дитину і направились в церкву, де звернулись до дяка, щоб той прийняв участь в похоронах. Після того, як дяк відмовився це зробити, селяни поховали дитину без духовенства. Фіньковський сповістив поліцейського урядника про те, що нібито Діхтяр Ю. „буянив” в його хаті. А ще, Діхтяр насмілився образити царя, сказавши: „Хіба він цар, якщо солдату не дає землі, наряду із селянами”. Після доносу попа, Юхим Діхтяр був притягнутий до кримінальної відповідальності.

На початку 20 століття село відносилось до Стецівської волості, Звенигородського повіту, Київської губернії. В ньому було 338 дворів. Чоловіків проживало 795, жінок – 818. Селяни займалися в основному землеробством. Кустарними промислами: теслярів – 12 чоловік, ткачів – 30 чоловік, бондарів – 19 чол., ковалів – 3 чол., штельмахів – 4 чол. Багато селян їздили, в основному в Херсонську губернію, на заробітки в економії та на цукрові заводи. В селі на той час числилось землі 1895 десятин. З них належало: поміщикам – 965,5 дес., церкві – 35 дес., селянам – 895 дес. Село належало баронесі Варварі Григорівній Врангель. Сама баронеса проживала в с.Козацьке. Крім села Іскрина вона мала: половину села Стецівки, с.Козацьке, с.Княжу, с.Лозоватку, с.Топильне і Георгіївську економію. Георгіївська економія належала до Козачанської волості Звенигородського повіту. В ній проживало на початку 20 століття 15 жителів. Чоловіків 12 і жінок – 3. Селяни займалися землеробством. В економії числилось 846 десятин землі. Господарство вів орендатор Базилій Казимірович Окуліч за восьмипольною системою. Жителі села були заробітчанами в економії. Крім Георгіївської економії найближчими були також Грушківська і Васильківська. На землях Георгіївської економії працював перший трактор в окрузі. Він був закуплений за кордоном.

Між Георгіївкою і Лозоваткою в 1900 році проживали люди в урочищі Іскрино. В ньому був один двір в якому проживало 5 жителів (3 чоловіки і 2 жінки).

Господарство баронеси в Іскрині вів довірений Сруль Михейович Дубов. Господарство велось у селян і поміщиці за трипільною системою. В селі була одна православна церква, одна церковно-приходська школа, одна винна лавка, один сільський банк, який був заснований 1 січня 1900 року з основним капіталом в 300 карбованців, один хлібний магазин, де на 1 січня 1900 року знаходилось зерно селян. В селі було 17 вітряних млинів, які знаходились на горбі біля сучасного цвинтаря, одна каменоломня і 2 кузні.

В 1891 році вступила в дію залізнична лінія Христинівка–Цвіткове, яка пролягла через село. В селі було 4 залізничних будки, з яких одна з платформою.

Поява залізниць, що мала переваги перед чумацьким візникуванням, прискорила занепад чумацтва.

На початку ХХ ст. політику царя-батюшки на Звенигородщині проводили російські чиновники, які признавали тільки „єдіную і неделімую”. Вони вели справи і розмовляли тільки російською мовою. Українську мову вважали за „наречіє”. Тільки дякуючи українському селу — мова, культура, традиції українського народу були збережені.

В 1908 році баронеса Врангель помирає. Молодша її дочка княгиня Куракіна Т.Г. сплачує своїй сестрі графині Варварі де Городеску половину вартості материного майна і стає повноправною його власницею.

Революція 1905 року змінила життя в селі. Цьому сприяли не тільки дії уряду але і виступи селян проти панів. Одним із агітаторів революції був житель села Вовченко Гаврило Іванович. Глава уряду Росії П.Столипін протягом 1906-1910 року проводив аграрну реформу. Щоб підняти продуктивність сільськогосподарського виробництва, було вирішено створити значну частину заможних селян. Кожний селянин отримав право продавати, або купляти земельні наділи. З’явились за селом „відруби”. Сільський банк надавав „відрубщикам” грошові кредити для закупівлі сільськогосподарських знарядь. Сільська община стала розпадатися. Нових землевласників не можна було назвати панами, тому що вони мали великі сім'ї і працювали на своїй землі з ранку до ночі. Наприклад, збирачу податей Стецівської волості жителю села Іскрина Меркотану Єлисею Павловичу додатково дали 6 десятин землі біля села Киселівка. А в сім' ї було 13 дітей. До 1913 року Столипінська реформа дала позитивні результати і в основному за рахунок освоєння нових земель. Поміщицькі землеволодіння залишились, хоч панство продавало селянам землю. Селяни села Іскрина теж купляли в панів землю.

З 1912 по 1915 рік будується залізнична колія, яка звязала Киселівський цукровий завод і колію в селі. Селяни гарбарками возили землю, за що їм платили золотом. Директором заводу був Ярошевський Вікентій Вікентійович. Завод належав Киселівському товариству.

В 1914 році розпочалася світова війна. На війну пішли і жителі села, яких було мобілізовано. В сім’ях не стало годувальників, а отже війна лягла важким тягарем на селян. Україна знову стала ареною боротьби за переділ світу.

Про революцію 1917 року і події громадянської війни селяни чули в основному з розмов. В селі не було збройних сутичок і війна минала його стороною. Про зміну влади селяни дізнавались через ходіння нових грошей. Наприклад керенки ходили два місяці. Інколи залізничною колією проїжджали військові ешелони або бронепоїзди. Селяни брали участь у тих подіях. На боці більшовиків брав участь у штурмі Зимового палацу в Петрограді односельчанин Вакуленко Петро Мокійович.

В 1921 році до влади в Україні приходять більшовики, які зберегли її за собою до 1991 року.

Радянські історики відмічали, що селяни підтримали більшовиків, тому що ті обіцяли дати їм землю і волю. Селяни хотіли спокою і сильної, постійної влади, що стало однією із причин закріплення радянської влади.(Далі буде).